На святкуванні сімдесятиріччя тітки Світлани я відчула якесь обурення. Незважаючи на свій вік, вона завжди жила для інших, виставляючи все своє добро напоказ. Світлана, тітка мого чоловіка, жила сама, без чоловіка та дітей. Вона підтримувала екстравагантний зовнішній вигляд: вищипані «брови-ниточки», хитромудрі зачіски. Я часто задавалася питанням, навіщо їй це потрібно, тим більше що в її житті не було чоловіка, і їй не було для кого так наряджатися.
Коли тітка жила комфортно в трикімнатній квартирі, ми з чоловіком тулилися в орендованій однокімнатній. Мої натяки свекрусі на те, щоб обговорити умови проживання зі своєю сестрою, залишилися поза увагою та були зустрінуті лише похвалою на адресу нібито самостійності Світлани. Пізніше ми з чоловіком взяли кредит на покупку житла, думаючи, що впораємось. Але життя подарувало нам сюрпризи : двоє дітей, економічні кризи, борги, що ростуть.
Життя Світлани залишалося незмінним, з властивою їй ексцентричністю. Коли ми звернулися до свекрухи із пропозицією тимчасово переїхати до Світлани, вона повідомила, що її сестра навіть не розглядає такий варіант та вважає, що це наша проблема. Ми пережили ті важкі часи завдяки моїм батькам. Байдужість Світлани залишила гіркий присмак. Думка про те, щоб бути присутньою на її пишному дні народження, здавалася нудотною.
Мій чоловік мав невиразну надію, що тітка залишить квартиру нашим дочкам, але, побачивши її на вечірці, задрапіровану в розкіш, я засумнівалася в її можливій великодушності. Того вечора вийшла до нас уся в дорогих прикрасах і в дорогому вбранні. Весь вечір я ставила одне питання: як можна так багато балувати себе і так мало уваги звертати на своїх рідних людей?!
