Для мене, як для майбутньої мами, все було нове. Я ділила палату з двома іншими жінками, і ми швидко потоваришували, сміялися та веселилися разом. Медсестри часто зазначали, що наша палата найгучніша і найвеселіша. Незважаючи на те, що я була наймолодшою серед породіль у нашому відділенні, мені було всього 18 років, я була дуже щаслива, тому що народ жувала дитину від свого kоханого хлопця – Віталія.
Мені не терпілося познайомити свого хлопця з дочкою, але Віталій так і не відвідав нас у ліkарні. Коли мама приїхала до мене у гості, вона сказала мені, що Віталій поїхав із батьками до іншого міста. Я була спустошена і більше не могла сміятися зі своїми подружками по палаті. Вони намагалися мене втішити, ділилися солодощами та підгузками, але ніщо не могло мене втішити.
Дивлячись, як моїх «співкамерниць» виписують зі своїми сім’ями та подарунками, я не могла не су мувати та не представляти на їхньому місці себе. Мене зустріла тільки мама, і я тихо вийшла з лікарні з дочкою, не знаючи, що на нас чекає в майбутньому. Я досі частенько запитую себе: чим ми з донькою не заслужили такої ж виписки?! Чим моя дитина завинила?!
