4 роки тому я пішла на пенсію. Якщо чесно, ніколи не уявляла, що буде настільки складно. Адже я звикла жити нормальним життям і ні в чому собі не відмовляти. Спершу я просила грошей у дітей. Вони давали, але згодом їхні подачки стали стрімко скорочуватися. Адже я всю свою молодість працювала для дітей. Напевно, не дуже на хабно з мого боку розраховувати на підтримку тих самих дітей у старості.
Але вони думають інакше… Донька ні в чому собі не відмовляє: часто оновлює гардероб, разом із усією родиною двічі на рік їздить на море. Але чи варто у неї попросити грошей – так вона носом верне. Якось я попросилася переїхати до них, щоб мати змогу здавати власну квартиру. Але донька заявила, що зараз вони працюють із дому, і перебувати у маленькому приміщенні стільком людям не зовсім зручно. А син кілька років живе за кордоном. Він залишився там після навчання і досить непогано влаштувався.
Надсилає він мені коnійки, на які точно прожити неможливо. Якось я зробила те, що, можливо, засудять баrато людей. Була в дочки в гостях, і коли вона пішла вкладати дітей, то я взяла її картку та перекинула собі кілька тисяч. Тоді мені здавалося, що вона навіть не помітить цієї втра ти. Але донька подзвонила мені наступного дня і звинуватила мене у крадіжці. -Дочко, а що мені залишалося робити? Я ж попросила у тебе грошей – і ти не дала. А лікар виписав мені вітаміни, на них я витра чу ці гроші. Тепер вона не пускає мене на поріг своєї квартири. Невже я зробила щось страաне?
