Ця історія сталася, коли моїй онуці, Віолеті, було п’ять років. Вона з батьками мешкає у столиці. Ми з дружиною в іншому місті, а батьки невістки взагалі в іншій країні. Дівчинка у нас своєрідна. З хлопчиками вона шибеник, з дівчатками – бовтанка, зі сторонніми дорослими – жінка з вищого світу. Вона тоді не вимовляла букву “л”. Логопед заспокоїв батьків – “це вікове”. Це все передісторія. Далі історія, зі слів невістки. Нам із чоловіком річницю весілля захотілося відзначити удвох. Ну а куди подіти дівчинку? Я згадала про родичку, з якою відносно тісно спілкуюся. Самотня жінка років п’ятдесяти.
Пообіцяли їй заплатити п’ять тисяч. Вона погодилася посидіти з нашою донькою години чотири. Привезли Віолету до неї. Дочка відразу ж увімкнула “леді”. Зняла босоніжки, акуратно їх поклала на взуттєву nолицю і запитала: – А куди повісити кепку? – Ух ти моя лапочка! – зворушилася Маргарита Григорівна і забравши кепку повісила її на гачок вішалки. Віолета пройшла в кімнату і чинно сіла на диван. Окрім грошей за роботу, ми дали їй зверху ще тисячу – раптом дівчинка щось захоче. – Ви йдіть, йдіть. З цією чудовою дівчинкою у нас все буде гаразд, — вивела нас господиня. За Віолетою ми зайшли годині до п’ятої.
Двері нам відчинила дочка. Це нас насторожило. Пройшли вперед, а там, як кажуть – картина олією. Маргарита Григорівна напівлежить на дивані, на голові мокрий рушник, поряд пляшечка з корвалолом, а в руках склянка води. – Що трапилося? – здивувалися ми. – Вона морозиво принесла, а вошку ні! – сказала Віолета, і пальчиком показала на тарілку, в якій було морозиво. – Як ви наважилися привести до мене вшиву дівчинку! – Слабким голосом обурилася господиня. – Ложку, Маргарита Григорівно, дівчинка просила ложку. Вона у нас “л” не вимовляє. Господиня вилупила очі, потім весело засміялася над казусом.
