Див но, які оманливі іноді бувають чутки. Рік тому ми із дружиною вирішили придбати дачу на накопичені гроші. В одному селі, яке знаходиться досить близько до міста, ми з дружиною знайшли потрібний будинок. Він підходив нам і за вартістю, і своїм спорудженням. Будинок маленький, але досить затишний та з гарною ділянкою навколо. Щоправда, він потребував невеликого ремонту, але ми з цим швидkо розібралися. Незабаром місцеві жителі стали нас відвідувати, щоби привітати з новосіллям.
Майже всі, хто приходив, розповідали про див ного лісника, що жив на краю села. Люди про нього говорили дуже різні речі. Ми з дружиною не могли зрозуміти, чому вірити. Івана Павловича вважали див ним, бо він уже років 40 живе на самоті і людей цурається. Ось бабуся Таня, наша сусідка ліворуч, казала, що він якийсь шаман. А тітка Світлана, теж сусідка, стверджувала, що він цілющі трави збирає і тваринам у лісі доnомагає. Місцевий алkоголік Степан стверджував, що на власні очі бачив, як Іван закопав на своєму задньому дворі чиєсь тіло. Ми з дружиною переглянулися, разом подумали, що не може бути одна людина така різностороння.
У нас прокинулася цікавість, з’явилося бажання самим познайомитися з Іваном Павловичем і розібратися, що з чуток правда. До того ж з’явилося бажання сходити по гриби, а ми в цьому зовсім не розуміємось, тому вирішили поцікавитися у лісника. Тому що ніхто краще за нього не знає місцевий ліс. Коротше кажучи, дружина спекла пиріг, і ми пішли знайомитись. Виявилося, що Іван Петрович дуже приємна людина та співрозмовник. Одразу запросив нас до столу, напоїв чаєм, навіть був досить товариським, досить охоче поділився своїми знаннями. Я все-таки не витримав, спитав у нього: – А чому люди у селі про вас усілякі небилиці розповідають? – Люди вигадувати всяке люблять про тих, хто не живе так, як вони живуть. Ось я вирішив не одружуватися, бо мене повністю влаштовує життя одинака. Саме тому односельці приписують мені всяке…
