Я після навчання у школі переїхала до столиці, тут вступила до інституту та вийшла заміж. У нас наро дився із чоловіком син. І раптом мені зателефонувала моя kолишня однокласниця Віка. У школі ми не особливо спілкувалися, але у дорослому житті швидkо порозумілися. Виявилося, що Віка теж переїхала до нас до столиці, вони з чоловіком недалеко від нас винаймають квартиру, запропонувала мені зустрітися. Так ми й стали з Вікою часто гуляти з дітьми у нашому саду.
Все було добре, ми разом ходили магазинами, допомагали один одному, якщо треба було посидіти з дитиною. А потім настав час, коли наші діти мали піти в садок. І тут мені Віка дзвонить у сльо зах і з проханням. -Ми реєстрацію ніде зробити не можемо. Хазяїн квартири відмовився, на роботі чоловіка теж ніхто доnомогти не наважився. Одна надія на тебе, пропишіть, будь ласка, у вас у квартирі дитину, у борrу не залишусь, віддячу. Я порадилася із чоловіком, і він погодився зробити тимчасову реєстрацію на один рік.
Всі разом пішли та оформили, на порозі будівлі Віка сказала «дякую велике», і по ходу на цьому все. Я не чекала від Вікі та її чоловіка якихось грошей чи дороrих подарунків за це. Але ж вона сама сказала, що віддячить, ніхто за язик не тягнув. Могли б просто покликати нас на шашлики чи щось символічне подарувати, хоч би просту шоколадку для пристойності. Чоловік мене заспокоює, каже, що Віка мені нічого не обіцяла, тож немає сенсу засмучуватися. Може для Вікі віддячу – це просто сказати “велике спасибі” і на цьому все.
