Літня жінка сиділа на лавочкці і годувала голубів насінням. На іншому кінці лавки сидів такий самий дідок. Він читав пожовклі сторінки старої книги. Вони сиділи в тиші, практично щодня в одному й тому ж місці. Вони навіть не знайомі. Просто сідали один навпроти одного, кивали головою на знак вітання та nродовжували займатися своїми справами. Але тут хмари набігли над ними, парк спорожнів, всі втекли під укриття. А двоє людей похилого віку nродовжували сидіти на лавці. Пішов дощ. Жінка відразу ж розкрила свою пошарпану квітчасту парасольку.
-Ви так замерзните. Краще йдіть додому, а то в одній кофті сидите, – звернулася вона до чоловіка. -Та навіщо додому, все одно ніхто не чекає. Краще тут на свіжому повітрі. -І дружина не чекає? -Ні, її не стало півроку тому. -Співчую, мого чоловіка теж не стало. Лише місяць тому. Жінка розповіла, що чоловік був такий схожий на цього незнайомого чоловіка. Такий же впертий, не любив повертатися додому, любив більше гуляти. Так потрапив під дощ, дуже захво рів.
Тільки легкі були дуже слабкі, його й не стало. Незнайомий чоловік все ж таки підсів поряд з жінкою, парасолька стала обох захищати від холодних крапель. А коли дощ закінчився, то чоловік вдихнув вологе повітря на повні груди. -Ну і навіщо тоді це все? Навіщо ми так безглуздо живемо, якщо можемо nомерти так раптово. -А Заради цього, заради краси. Подивіться навколо, мокрі зелені дерева, ясне небо так добре, і так красиво. -Так, справді, красиво, – погодився чоловік.
