Я працюю в коледжі викладачем. У мене є курс, де я куратор. Не знаю як в інших коледжах, але у нас проводяться батьківські збори. Особливо на першому і другому курсах, де студенти ще неповнолітні. Батьків моїх студентів я вже добре знаю, але є і виключення. У курсі є хлопчик, Іван. Вже другий рік, як його батьки не ходять на збори. Кожен раз хлопчик вигадує причини, по яким вони відсутні – на роботі не відпустили, вони не змогли, не захотіли. А іноді каже: я забув про збори, вибачте. Але від мене вимагає адміністрація. Повинна бути проведена робота з батьками, тим більше, коли студент відстає від курсу. А в Івана з успішністю не дуже. У перший час я дзвонила його батькам, а зараз вони і трубку не беруть, ніяк не йдуть на контакт. Після того, як завучі почали тиснути на мене, я вирішила піти до них.
Поки йшла, всякі сценарії придумувала, в чому ж причина такого ставлення? А насправді батьки виявилися нормальними людьми. Ми поговорили, сказали, що простежать, щоб він робив уроки. А на запитання, чому ж вони не відвідують батьківські збори, вони махнули рукою. Ну і ладно, від мене було потрібно поговорити з ними, я зробила. На наступний день під час мого уроку Іван влаштував істерику: – Хто вас просив приходити до мене додому? Навіщо ви познайомилися з моїми батьками? – Що сталося, Іване? Все в порядку? Вони тебе не чіпали? – перша думка у мене було про те, що вони покарали дитину, швидше за все фізично. Він зробив глибокий вдих і відповів: – Гаразд, раз вже ви вже знайомі з ними, я скажу. Я єдина і пізня дитина. Мені всього сімнадцять, а моїм батькам 57 і 60.
Я со ромлюся цього. У нас немає спільних тем розмов. Вони постійно говорять про те, що вони скоро помруть, а я залишуся один. Коли я розповідаю про свої заняття по спорту, вони кажуть «тільки не поранься». Їм навіть не цікаво, я виграв змагання або програв. А що стосується того, як вони одягаються, я вже втомився умовляти їх придбати щось нормальне, молодіжне, а вони кажуть «що подумають сусіди? Будуть сміятися над нами». Вже не кажу про те, що одна моя знайома побачила мене з татом в магазині і запитала «вийшли з дідусем по магазинах?», я відповів так. Тому і додому нікого не запрошую. Я сиділа і не знала, що сказати, як коментувати? Ситуацію врятував один з моїх студентів, близький друг Івана. – Ти дурень, Іван? Я б все віддав, щоб у мене були батьки, хоч і старі. Ідіот ти, звичайно, со ромиться він, соплі розпустив, батьків со ромиться. Аж перехотілося з тобою дружити. Минув час, хлопчики продовжують дружити, а батьки Івана вперше з’явилися на зборах.
