Я була у нестямі від щастя, коли вийшла заміж за Микиту, мого коханого чоловіка. Мені здавалося, що він любить мене так само сильно, як і я його. Ми були дуже щасливі разом, і я казала йому, що мрію стати матір’ю його дітей. Однак Микита сказав, що нам не варто поспішати і спочатку треба насолодитися спільним життям. Доля втрутилася, і невдовзі я дізналася, що ваgітна. Так як у моїй сім’ї часто нар0dжувалися близнюки, я переживала, як чоловік відреагує. У нас народилися здорові близнюки – хлопчик та дівчинка.
Але Микита жодного разу не відвідав нас у ліk арні і навіть під час виписки. Я запідозрила, що щось не так. Виявилося, що він виїхав із міста одразу після наrодження близнюків, і ніхто не знав, де він. Я ж переїхала до батьків і покладалася на їхню допомогу та допомогу свекрів. Богдан і Богдана росли дружними дітьми і були дуже схожі на мене. Після зради Микити я зав’язала з особистим життям і не думала, що зможу знову довіряти комусь. Через роки Микита повернувся, і я запросила його до себе додому. Він пояснив, що зазнає фінансових труднощів і йому потрібна допомога. Але я відмовила йому, бо він покинув нас, коли ми його потребували.
Потім колишній чоловік подав до суду на аліменти, але оскільки більше не мав батьківських прав, то не було й справи про аліменти. Я зрозуміла, що що посієш, те й пожнеш, і змирилася з тим, що Микита сам винен у вчинках, а моєї провини ні в чому немає.
