Мене звуть Юлія, і в моєму житті ніби все йшло не так – одна біда за іншою. У мене є брат Антон, і наша родина колись була багатою. Однак наш батько nомер від хво роби, коли ми були ще підлітками, і його майно перейшло до рук нашої бабусі. На жаль, вона незабаром покинула нас. Коли ми з Антоном навчалися в університеті, жили на орендованих квартирах, і будинок нашого дитинства був порожнім. Нещодавно ми з братом одночасно повернулися до рідного дому, який належав нам двом.
Антон був одружений з Оксаною, яка тоді вже встигла подарувати братові дитину – старшого сина Миколу. Вона мені ніколи не подобалася, бо була надто гордовитою, примхливою і жадібною. Ми жили разом у тому будинку кілька місяців, коли Антон оголосив, що Оксана знову ваrітна. Я привітала їх, але наша розмова не закінчилася. Антон сказав: – Розумієш, Юля, нам усім буде тісно разом. Ми хотіли запропонувати тобі… Оксана перебила: – Що ти несеш? Розкажи все, як є… Все, як я тобі казала! Юля, ти маєш хлопця. Ти можеш переїхати до нього. Нам усім буде тісно, коли дитина наро диться. Тобі ще рано слухати дитячий nлач!
Я була приголомшена і не знала, що відповісти. Куди я могла переїхати? До батьків мого хлопця Матвія? Цей будинок був домом моїх батьків, і я щойно знайшла поряд з ним роботу ме дсестри. Я не часто була вдома і не відчувала себе тягарем. Після цієї розмови зі мною ніхто в хаті не розмовляв, навіть Антон. Я ні в чому не відчувала себе винною і запитувала себе, чому я повинна піти. Я вважала, що наші батьки були б nроти такого рішення. Незважаючи на те, що мене пригнічувало, що я була тягарем у власному будинку, я продовжувала там жити, сподіваючись, що брат порозумнішає до народ ження своєї другої дитини.
