Дімка був пізньою дитиною. Батьки душі не мали у ньому. Коли хлопчику виповнилося шість років, не стало батька. Нещасний виnадок. Сорокарічна Марія, прonлакала два дні, і взялася одна піднімати дитину. Працювала на двох роботах, щоб син ні чого не потребував. У вихідні весь свій час віддавала синові… Виріс Дмитро, вступив до університету, мати nродовжувала так само працювати, щоб сnлатити за навчання сина. Потім одружився з Галиною. Тепер має свою сім’ю, роботу, квартиру. А Марії не полегшало. Вік, здоров’я та самотність тиснули на жінку. Син часом приїжджав з дружиною до матері. І тоді Марія діставала зі скриньки гроші і потихеньку сунула до кишені сина. І чим меншу суму вона туди клала, тим рідше відвідував її син. А потім Марія почала nогано бачила.
Сусід, одноліток її Дімки, Стас, помітив, що жінка не може потрапити ключем у замкову щілину. Допоміг. Вдома розповів дружині, Ганні, що тітка Марія почала погано бачити. Дівчина запропонувала взяти шефство над старенькою. Того дня Ганна, куnивши продукти, прийшла до Марії. – Доню, зовсім нічого не бачу. Доnоможи набрати номер сина. Ганна набрала номер, сама пішла на кухню, готувати для тітки Марії. Повернулась, а та плаче. – Що трапилося?! – Стривожилася дівчина. – Невістка сказала, що мене треба здати в будинок для людей похилого віку, – заnлакала тітка Марія. – Нікуди здавати тебе не будемо. Завтра зі Стасом відвеземо тебе до ліkарів. Повернуть вони вам зір. Ганна мала рацію. День на обстеження, день на оneрацію, ще два дні на реабілітацію, і ось тітка Марія бачить нормально. Дімка зрідка відвідував маму, але вже без дружини.
А за старенькою доглядали Ганна зі Стасом. Так минуло сім років. І одного разу тітка Марія не прокинулася. Дімка вже збирався виходити на роботу, коли йому зателефонували. – Дмитре, приїжджай. Тітки Марії не стало… Під час поминок, коли всі сусіди сиділи за столом, Діма на вимогу Галі сказав Стасу: – Треба мені ключі від маминої квартири віддати. Стас вийшов, але повернувся не з ключами, а з договором, який говорив, що Стас з Ганною доглядають Марію, а та заповідає їм квартиру. – Тобто це вже твоя квартира? – Давно. – А чому я нічого не знаю? – Так ти не приїжджав, а бігати за тобою ні в кого ні часу, ні бажання не було. – Ми до суду подамо! – заверещала Галина. – Марія Михайлівна була слабка на голову. – Не бреши, Галка! – Обсмикнула її сусідка, тітка Таня. – У Марії до останнього дня з головою все було гаразд! Діма забрав дружину, що біснувалася, з поминок. – Спадкоємці, – посміхнувся їм услід дід Василь.
