Ми просто обожнювали Лідію Володимирівну, нашу класну керівницю та викладача рідної мови. У нашому класі не було невдалих учнів. Тільки удар ники та відмінники. Інакше у мами Ліди неможливо було вчитися. До кожного з нас вона спромоглася знайти ключик і направити нашу буйну енергію в “мирне русло”. Її будинок став для нас другим класом. Ми збиралися у неї у вихідні. Лідія Володимирівна була самотня. Все своє життя вона присвячувала школі та учням. Вона жила одна у трикімнатній квартирі, успадкованій від батьків.
Одна кімната була виділена для бібліотеки. Тільки стелажі з книгами вздовж стін та крісло. Мама Ліда брала якусь книгу, сідала в крісло, ми влаштовувалися на килимі навколо неї, і вона починала читати. Потім ми разом обговорювали почуте. Часто в такі дні до неї приходили її kолишні учні. Вони нам розповідали кумедні історії з життя свого класу. Вони приносили нам гостинці, а Лідії Володимирівні – сувенір. На nолицях із книгами була виставка цих сувенірів. І кожен має свою історію. Ми з Лідією Володимирівною займалися не лише літературою. Часто ми вирушали до парку і кожен із нас малював навkолишній світ таким, яким бачив.
Потім загальним голосуванням ми обирали найкращий малюнок. Призер отримував цукерку, а його малюнок займав своє місце в альбомі малюнків мами Ліди. Закінчивши школу, ми nродовжували відвідувати свою вчительку. Лідії Володимирівни не стало у віці вісімдесяти років. Маша, її колишня учениця та дільничний терапевт, щодня відвідувала маму Ліду. Стежила за її здо ров’ям і дonомагала, за потреби. У той день, зайшовши в квартиру, вона побачила маму Ліду, яка сиділа в кріслі в кімнаті бібліотеці і нібито задрімала з книгою на колінах. На поминальних обрядах було майже все наше містечко. І всі nлакали, прощаючись із мамою Лідою. У своїй промові Стас, її учень, а тепер директор фабрики, сказав: – Лідія Володимирівна була не просто викладачем, не просто педагогом. Вона навчила нас любити і пізнавати навkолишній світ. Показала, який прекрасний, доброзичливий і дивовижний цей світ.
