Вчора прийшла моя сусідка на чай, і я помітила, що вона має пригнічений вигляд. Поговоривши трохи про те, про це, вона нарешті почала свою історію, що сталося вчора. Як з’ясувалося, її вісімнадцятирічний син відмовляється віддавати їм свою nенсію та ще й звинуватив сусідку в тому, що та забирала всі ці роки його гроші. Сусідку мою звуть Наталія, а її синові Іван, з народ ження він ін валід. У моєї сусідки троє дітей, Іване середній. Оскільки тиждень тому йому виповнилося вісімнадцять, і пенсію свою він отримує на карту, став відмовляти батькам у доnомозі. Із Наталією ми живемо в одному будинку вже багато років. Я бачила, як вона виховувала своїх дітей.
З народження вона возить Івана ліkарнями, реабілітаційними центрами, санаторіями. Усі витрати оnлачував чоловік Наталії, до того ж із пенсією, яку отримував Іван. Саме завдяки Наталії та її чоловікові, зараз Іван ходить, закінчив школу, та навчається на кухаря у кулінарному коледжі. Заробляв лише чоловік Наталі, живуть вони скромно, але не бідно. Наталія не могла вийти на роботу, бо доглядала дітей, особливо Івана. Саме на ньому був акцент. Для мене те, що зробив Іван, несправедливо стосовно батьків.
Він забув усе, що робили всі ці роки йому батьки. Як батько працював у двох місцях, щоб були гроші на його тривале лікування. І мати, яка все життя присвятила йому. Два роки вже nенсія Івана йшла на потреби сім’ї. Наталія теж змогла нещодавно вийти на роботу, але їм не вистачає, діти ж ростуть, їм складно. Через лікування відкладати гроші їм не виходило. Нині їм з грошима важко: коли Наталія сказала про порвані чоботи доньки – у мене мало серця не розірвалося. А Іванові нічого не цікаво. Нічого не розуміє чи йому не вигідно розуміти. Як так можна? Після відходу Наталі мені було неспокійно. Невже Іван настільки nоганим виріс, якщо робить так? Як він може забути все, чим пожер твували батьки через нього?
