Моєму синові двадцять сім років. Його дружині двадцять п’ять. Живуть на орендованій квартирі. Невістка працює у держустанові. Зарnлату видають стабільно, але вона маленька. У сина робота відрядна: є завдання, зробив – отримуй гроші. Немає завдань – сиди без зарnлати. Тож у нього то густо, то пусто. Коли пусто, біжить до мене позичати. Найчастіше повертає, але іноді ні. Рідня невістки живе за тисячі кілометрів від нас. І зважаючи на все небагато. Тож крім добрих побажань від них жодної доnомоги немає.
І ось живучи в таких умовах, не маючи ні свого житла, ні стабільних доходів, невістка захотіла дитину. – Потрібно народ жувати поки молода, – каже вона. Син дивиться у рот дружині. Я намагаюся відмовити їх від цього кроку: – Дитина – це велика відповідальність та великі витра ти. Ви б спочатку на ноги підвелися, житлом обзавелися, лише потім задумалися про дитину. Завтра господарі квартири виставлять вас за двері, що робитимете? Це поки ви вдвох, ви можете залишити речі в сумках, перекантовуватись у друзів, поки знайдете нове житло. З дитиною переїжджати з місця на місце це величезна nроблема. – Заробимо, виживемо якось, – каже невістка.
А мій балбіс їй вторить. Невістка налаштована рішуче. Ну, дура дурою. І мій син добрий. Скаче під дудку дружини. – До планування сім’ї треба підходити ґрунтовно, – кажу їм. – Все передбачити неможливо, – відповідає невістка. – З таким плануванням і в сорок народжувати буде nроблематично. Сестра мені каже: – Дай їм спокій. Дорослі люди самі розберуться. Ось тільки я впевнена, що вони будуть бігти до мене за доnомогою. Але це я зараз і пенсію отримую, і працюю. А коли мене з роботи попруть? Як я їм доnомагатиму? Я вся на нер вах, а невістка оптимістично налаштована. Впевнена, що всі труднощі подолають.
