— Покличте, будь ласка, бабусю, — попросив дитячий голос. – Тут немає твоєї бабусі, хлопче, – відповіла Ганна. – А хіба це не…? – І хлопчик продиктував її номер. – Так. Але це мій номер. Ти, малюку, щось наплутав. Подзвони тату чи мамі. – Мами у нас немає. А татовий телефон не відповідає. Мабуть, зарядка скінчилася — голос малюка був слабким. Чи не тихим, а саме слабким. – А чому бабуся тобі так терміново знадобилася? Ти не можеш почекати? – Я давно чекаю. Вже кров перестала йти. – Яка кров?!
– Стрепенулась Ганна – Я руку порізав. – Ти знаєш свою адресу?! На щастя, хлопчик знав. Ганна направила машину за названою адресою. Благо це було поруч із її домом. Злетіла на п’ятий поверх. Хлопчик уже відчиняв двері. Рана на руці була страшна. Добре, що малюк обмотав руку рушником. Ганна написала на папірці свій номер телефону, залишила його в квартирі, схопила хлопчика і бігцем спустилася до машини. У ліkарні хлопцеві наклали шви. Коли примчав батько, якому Ганна розповіла про те, що сталося по телефону, хлопчик спав. Але навіть уві сні він міцно тримав Ганну за руку. А вона не захотіла його будити, от і сиділа поряд.
Батько хлопчика сів поруч. Вони сиділи мовчки поруч, думаючи кожен про своє… Ганна якось одразу прикипіла до хлопчика. Сиділа поруч і гладила його по голові. Розмріялася про сімейну ідилію. Папа Сашка їй сподобався. Вона хотіла б бачити їх своєю родиною, готувати їм їжу, дбати про них, разом із ними їхати у відпустку до моря, а потім наро дити Сашці братика чи сестричку… Сашко закрутився, і Ганна струснула головою, відганяючи свої рожеві мрії. Хлопчик, що прокинувся, не захотів відпускати руку Ганни. Потім приїхала заnлакана бабуся, змінила їх. Коли Ганна з Антоном вийшли з поліклініки, чоловік довго дякував їй. Потім сіли кожен у свою машину і роз’їхалися у своїх справах.
