– Це хто? – Динозаврик. – А динозавр, він великий? – Великий. Більше от того автобуса. Тільки тепер їх немає. Вони ще в давнину вимерли. – Ого. Подружко, а ти живих динозаврів бачила? Я вкотре попросила внучку не називати мене бабусею, а звертатися “подружка” і вона зараз тільки так до мене і звертається. Для неї я дуже, дуже давня. Запитання маленької чомучки викликають посмішку. Мені п’ятдесят років. Досі на мене озираються чоловіки. Сина після того, як не стало чоловіка, виростила одна.
Хоч і багато чоловіків до мене підкочувало. Але я присвятила життя моєму хлопчику. Тепер він сам батько. А в мене чотирирічна онука. Ми живемо вчотирьох, у нашій трикімнатній квартирі. І син, і невістка у мене добре заробляють, тож попросили мене звільнитися з роботи та зайнятися онукою. Вони ніколи не доводять, щоб я просила у них грошей. Самі регулярно видають чималі су ми. Тиждень тому я познайомилася із чоловіком. Ми одразу один одному сподобалися. Багато спілкуємось по телефону. Він мене все кличе на побачення, а я не можу залишити одну онучку. Попросила у невістки, завтра посидіти з дитиною, доки я збігаю на побачення.
– Куди? – Витріщилася на мене Таня. У її очах читалося: “Яке побачення у вашому віці?!” – Чи вважаєш, що я вже стара для цього? – Що ви, що ви? Звичайно ж я завтра відпрошусь! – Поспішила заспокоїти мене невістка.. І тут невістка подумала. ”Ну свекруха видала, так видала. Яке побачення? Я, звісно, вголос про це не сказала. Але… Загалом, зателефонувала до шефа, відпросилася. А тепер сиджу, аналізую ситуацію. Напевно, мені доведеться брати відпустку. І терміново влаштовувати доньку у садок. Судячи з сяючих очей свекрухи, одним побаченням тут не обійтися. Можна вже до весілля готуватись. Свекруха у мене молодець. Одна виростила сина. Справжнього чоловіка. За ним ми всі, як за кам’яною стіною. І своє особисте щастя вона заслужила, як ніхто інший … ”