У мене є одна дивна риса характеру: у будь-якій незрозумілій ситуації я просто йду. Навіть коли в універі мені хлопчики освідчувалися в kоханні, я нічого не говорила, просто швидkо йшла звідти і таким безглуздим чином вирішувала всі свої nроблеми. Якось ця риса мало не стала причиною розвалу сім’ї… чи стала?! Загалом, якось ми з донькою стояли на зупинці, чекали на свій автобус.
Тоді моя Маша була першокласницею, тож після уроків я її завжди чекала навпроти школи. Раптом поряд з нами сіла на лавці сім’я: мама, тато та хлопчик приблизно одного віку з Машкою. Тут Маша зіскочила з місця: – Татку, а що ти тут робиш? Ти хіба не на роботі маєш бути? Ой, а це мій братик? – Запитала дочка, дивлячись прямо в очі батька сімейства. Я сама подивилася на нього, і справді, він був дуже схожий на мого чоловіка, але я чітко розуміла, що це не він.
– Ах, ось як ти «на роботі» затримуєшся?! – жінка встала з місця вліпила такий ляпас чоловікові, що в того іскри з очей полетіли, і пішла. А що я? Я втратила дар мови від ситуації, що склалася. Я хотіла б пояснити тій жінці, що все це якесь непорозуміння, але приїхав наш автобус, і ми з донькою поїхали. Вона так nлакала всю дорогу, що її тата вда рили, а ось чоловік ледь зі стільця не впав, почувши цю історію. Він довго не міг заспокоїтися. Сподіваюся, той чоловік зміг усе пояснити дружині, і вони не роз лучилися через таке непорозуміння.
