Ми з Катею зустрічалися з першого курсу університету. На останньому курсі вона заваrітніла. Перервати вагітність не захотіла, але коли народила, то відразу відмовилася від дитини. Після закінчення університету ми одружилися, а трохи згодом, коли вже “стали на ноги” на ноги почали шукати свою дочку. Але пошуки не мали успіху. Точніше нам сказали, що дівчинку відразу ж удо черили, а де її шукати нам казати відмовилися. Пройшло багато років. Ми живемо втрьох: я з Катею та наш син.
Сина ми любили за двох. За нього та за нашу дочку. Щороку відзначали день її народ ження. Але яке свято ми відзначаємо і чому мама завжди при цьому nлаче, ми синові не розповідали… Продзвенів дверний дзвінок. Я пішов відчиняти. На порозі стояла дівчина років двадцяти. – Здрастуйте, я до Катерини Сімкіної. Можу увійти? – Проходьте, – запросив я її і покликав дружину, – Катю, це до тебе! Вони пройшли на кухню. Через деякий час ми з сином почули ридання Каті. Кинулися на кухню і завмерли у дверях
. Дівчина сиділа на стільці, Катя перед нею на колінах, уткнувшись головою їй в коліна. Дівчина гладить Катю по голові і тихо каже: – Не треба nлакати, адже я знайшлася. Все гаразд, мамо. – Доню?! – очманів я. Коли вона посміхнулася, я підійшов і обійняв її. – Як довго ми на тебе чекали, – тільки й знайшов що сказати. Ми так і завмерли, в обіймах один одного. Лише наш син стояв у дверях і незрозуміло витріщався на нас. Ми розповіли дочці та синові всю нашу історію, просили у дочки прощення. – Та я не ображаюся. І давно вибачила. – А я ось ображений до глибини душі. По-перше, чому ви не сказали, що маю сестру?! Я б сам її знайшов! По-друге, як ви, мої батьки, могли покинути свою дитину!
