Ми нашою родиною жили у невеликому селищі, де всі один одного знають. До 10 років я пам’ятаю, що моє життя було таким, про яке я досі мрію. У мене були батьки, батьки один одного дуже любили, великий будинок з господарством і безтурботне дитинство. Усе скінчилося з появою мого брата. Мати наро дила, коли мені було 10 років. З того часу я автоматично почала виконувати всі домашні справи замість неї. Ніхто більше не доnомагав нам. Всі свої бі ди після цього я пов’язувала із братом.
Тому що я бігала по всій території, прибирала наше господарство. Мама лише виходила на ґанок із братиком у руках і давала розпорядження. У мене на той момент зникло дитинство. А коли брат став ходити в садок, то відводити і забирати – стало моїм обов’язком. До кінця початкової школи брата я мала його навчати і доnомагати. У мене часто виникали думки, що батьки завели мене тільки для того, щоб мій брат мав безkоштовну прислугу. Через таке відношення у нас з братом дружби не вийшло. Зараз я вже заміжня, ми з чоловіком живемо в місті. Але все одно, що вихідних ми приїжджаємо до моїх батьків і доnомагаємо по господарству.
З 10 років залишилася в мене така звичка. А мій брат, коли знайшов собі наречену і вона не сподобалася мамі, то брат не терпів її коментарі, він просто забрав свою наречену і вони поїхали жити в місто. Брат зовсім не цікавиться батьками, йому зовсім начхати. Ось так і вийшло, що мене батьки в дитинстві змушували більше працювати, виявляли менше ласки та kохання, так зараз я одна їм і доnомагаю. А брат мій, у якому матінка особливо душі не чула, він просто віддалився від сім’ї. Мої роки дитинства не повернути, але хоча б у дорослому житті я заслуговую на похвалу від батьків та їх визнання.
