Я наро дилася та виросла у маленькому селі. Односельці мої завжди були дуже працьовитими. Всі, без винятку, копалися на городах, садили картоплю, робили приготування на зиму тощо. Моя мама ніколи не була винятком, але нещодавно вона заявила, що втомилася вже від сільського життя і дуже хоче до міста. Тим більше, скоро зима, і вона втомилася вже топити грубку дровами, а газу в селі немає.
Мама дзвонить мені щодня і просить мене із чоловіком забрати її до себе в місто. Обіцяє, що обов’язково сидітиме з онуками, більше того, знайде підробіток. Їй зараз 64 роки. Зі здоров’ям у неї все гаразд. Наша сільська сусідка, якій 71 рік, справляється з усім і не сkаржиться. Діти вмовляють її переїхати до них у місто, але вона щоразу відмовляє, каже, мовляв, поки що на ногах – оратиму, щоб у всієї рідні були продукти зі своєї грядки та консервації на зиму. Ми з Андрієм та двома доньками живемо у двійці.
Звичайно, вільних кутів у нашому будинку немає і не було ніколи. На це мама відповідає, що спатиме на кухні. -Мамо, звичайно ж, я доглядатиму тебе в старості, коли прийде час. Але зараз же з тобою, дякувати Богу, все добре. Не можу я забрати тебе в місто, зрозумій… Півроку я якось умовляла її забути цю витівку, але на початку цієї осені вона заявила, що більше не садитиме картоплю, не оратиме грядки, а kурей та козу вона nродала жінці з сусіднього села. Речі її вже упаковані у валізах. І що мені зараз робити? Чому мама ставить мене перед фактом? Невже вона не розуміє, як ускладнить мені життя своїм переїздом?
