Одного суботнього вечора я дивився з дружиною наш улюблений серіал, коли хтось постукав у двері. Я відчинив двері: там стояли nоліцейські, а поряд наша сусідка. Поліцейські одразу запитали, чи можуть вони пройти до коридору квартири. Я погодився, але ще раз повторив запитання: -А що сталося? Ми не шуміли, та й десятої вечора ще немає…
-Ваша сусідка заявила, що ви кричите на дитину та загрожуєте їй покараннями. -Я дуже радий, що наша сусідка така пильна. Але лише річ у тому, що жодних дітей у нас немає. Можете тут все оглянути. Поліцейські, витріщивши очі, подивилися на сусідку. А та подивилася на мене і спитала: -Так, а на кого ви кричите? -Іноді ми можемо голосно розмовляти, але ніколи не кричимо.
-Брешіть. Я щодня чую. -Що Ви можете почути? Коли ви включаєте свій телевізор, то це ми і всі сусіди знаємо, яку програму ви дивитеся. А єдине, на кого ми підвищували галос за цей тиждень, це наше цуценя… В цей момент дружина принесла на руках наш подарунок від друзів – миле маленьке цуценя, якому ми ще і’мя не придумали, але намагалися привчити до лотка. По ліцейські, та й сама сусідка, довго сміялися з цієї ситуації. Згідно з буквою закону, nоліцейські таки попросили нас написати пояснення, адже їм потрібно здати звіт
