Я наро дилася і виросла у повній сім’ї, але повна сім’я далеко не запорука щасливої родини. Скільки пам’ятаю, мені було некомфортно перебувати вдома. На жа ль, від батьків я не отримувала жодної підтримки та схвалення. Я була досить нервовою дитиною, нервозність часто заїдала солодким, через що в мене була зайва вага. Пам’ятаю, коли мені було вісім мама мене змушувала стояти біля дзеркала та починала критикувати:
-Тобі подобається, як ти виглядаєш? Ти просто потвора, Настю. На таку ніхто не гляне, дружити з тобою теж ніхто не захоче! Жах просто, щоки половину обличчя займають! Потвора, жирне порося. Через це мені тільки гірше ставало. Я більше нер вувала і більше їла. У мене були моторошні комплекси років до шістнадцяти. Я вірила словам матері, що нікому не потрібна. На щастя, потім мені пощастило завести чудових друзів, які повернули мені віру у себе. Взаємини з батьком у мене цікавіше були.
Він мене просто не помічав, навіть не знав скільки мені років, хоч ми завжди жили під одним дахом. Мені все життя не вистачало батьківського kохання та підтримки. Загалом у своєму житті я всього досягла сама. При цьому ніхто навіть не похвалив мене. Я одразу з’їхала до гуртожитку, коли з’явилася така нагода. Мені зараз двадцять п’ять. У мене є чудовий чоловік та діти. Батьки постаріли, стали потребувати уваги. Вони на мене ображаються за те, що жодного бажання їх відвідувати не маю.
