Я завжди знаходилася в центрі уваги чоловічої статі. У школі, в універі, у всяких гуртках – скрізь я була найвідомішим дівчиськом. Мої подруги казали, що я вийду заміж за якогось баrатого іноземця, а бабуся казала, що не кожному чоловікові вдасться завоювати серце такої принцеси, як я. Мені було приkро, що всі хлопці бачили в мені тільки гарну ляльку.
Їм було начхати на мої плани, інтереси, захоплення… Усі їхні компліменти були спрямовані на мою зовнішність: миле личко та гарна постать. Не цього я шукала у своєму майбутньому партнері. Коли мені було 24, я зустріла Миколу. Він був єдиним чоловіком у моєму житті, який розгледів у мені цікаву особистість, а не гарну дівчину. Я була така зачарована Миколою, що мені було начхати на нашу різницю у віці 12 років. Незабаром ми почали зустрічатися, а не минуло й місяця, як ми з’їхалися.
З того часу я живу з Миколою, але щасливою нашу спілку я назвати не можу. А річ у тому, що і моя бабуся, і рідні Миколи – усі в один голос переконували мене порвати з ним. Чому? Тож він не хотів мати сім’ю. Мені вже 36. Я не знаю чому, але я все ще співживаю з Колею. Він моє перше і єдине кохання, і саме це kохання тримає мене поряд з ним весь цей час. Микола постійно каже, що він ще не готовий до дітей, а я знаю, що скоро я сама не зможу їх мати… Я перебуваю між двома вогнями. Мені дуже складно вибрати між «улюбленим серцю» та «правильним».
