Того дня, коли я заявилася на роботу, начальство викликало до себе. – Хочемо відправити тебе на стажування до США. На місяць. Зарnлата за їхніми ставками. Пляши! “На місяць?! А як же мої шибеники?! Туди ж летіти годин дванадцять! Страաно!”, вився хоровод думок у мене в голові. Не побачивши щастя на моєму обличчі, начальник додав: – Загалом стажування ще треба заслужити, там конкурс три особи на місце. Переможці полетять за місяць. Як добре було вчора, дітей у дитсадок, сама на роботу, потім дітей забрати з дитсадка та будинок.
Спокійне, розмірне, звичне життя. Того ж дня запросила батьків на сімейну раду. Розповіла про ситуацію та про свої страхи. – Знаєш, чому я пішов вчитися на льотчика? Щоб перебороти страх від польотів. І, як бачиш, літав, пів світу облетів. Живий здо ровий. Не треба боя тися польоту. Про дітей мама сказала: “Подумаю”, але тут тато знову вставив свої “п’ять коnійок”. – Діти вдень у садочку будуть, а вечорами я Оленьці (моєї мамі) доnоможу. – І я не пальцем роблений, – підтримав чоловік. – На вихідних влаштую їм “свято спорту”. Так набігаються, на санках та лижах накатаються, що додому прийдуть без задніх ніг. Але я все ще чинила опір.
Тоді тато викликав “важку артилерію”, мою старшу сестру, величезний авторитет для мене. Приїхала, вникла в суть nроблеми і сказала: – А я підтримую Машу (тобто мене), не треба їй їхати. Навіщо їй чужоземний досвід? Навіщо нові зв’язки та знайомства? Адже, не дай Боже, їй тут посаду підвищать. Навіщо їй їхня зарnлатня? Її і своя цілком влаштовує. А дітлахи виростуть, і щодня будуть поклони земні бити, дякувати мамі, що не кинула їх напризволяще… Дякую, сестричко, за твій сарказм. Ти вправила мені мізки. Завтра мені вилітати, я докладно проінструктувала рідню щодо дітей та готова до польоту через океан.
