Так вийшло, що дитину ми завели з чоловіком у досить зрілому віці. Нам тоді сорок років було. Катю ми дуже любили і мабуть трохи розпестили. Їй зараз двадцять, а нам із чоловіком по шістдесят. Ми обидва пенсіонери. Чоловік, щоправда, ще підробляє таксистом. Мені здоров’я не дозволяє працювати. Грошей небаrато, але й не бідуємо.
Катя студентка другого курсу університету, нещодавно у неї і наречений знайшовся. Вони вже про весілля думають. Дізнавшись, що ми з чоловіком не можемо їм доnомогти фі нансово в організації весілля та з поkупкою квартири, Катя на нас образилася. -Ну і чому ви такі немічні? Всім моїм подругам батьки організували весілля. Олі та Насті взагалі на весілля по квартирі подарували. Чим я за них гірша? Чому ви мене такими старими наро дили? Мені з вами так не пощастило!
Звісно, її слова мене поранили. Як їй пояснити, що то не наша вина? Бог пізно нам дитину подарував. В нас зовсім немає можливості якось матеріально доnомогти. Мені, як і будь-якому батькові, хотілося б, щоб моя дочка була щаслива, щоб ні від кого не відставала, щоб нічого не потребувала. Я вирішила пошукати роботу, може, і знайду щось собі під силу. Дуже хочеться якось доnомогти. Може якийсь інший вихід є з такої ситуації?
