Людмила Петрівна сиділа в своєму кріслі і в’язала шкарпетки. Їй навіть не потрібно було дивитися на петлі, адже вона робила все механічно. За своє життя вона встигла зв’язати дуже багато різних речей. Їй вже було шістдесят п’ять. Голосно грюкнули вхідні двері. «Чоловік повернувся з роботи» – здогадалася жінка, відразу відклала спиці і пішла на кухню, щоб розігріти недавно приготований суп.
По його гучним крокам жінка зрозуміла, що чоловік чимось незадоволений. Вони жили разом вже тридцять років, і вона знала його, як п’ять своїх пальців. Невже щось на роботі пішло не так? – Діма, дорогий, а я твій улюблений суп приготувала! – крикнула жінка. Діма увійшов в кухню і кинув на стіл конверт. – Ти чому мені про це не розповіла, га?
Приховуєш щось? Жінка розгублено витерла руки об свій фартух і подивилася на лист. – Де ти це знайшов? – Випадково твою папку взяв з собою на роботу. – Дім, ну це ж лист річної давності. Андрій тоді сильно захво рів ось і написав, вибачався. Я йому відповіла тільки, що навіть рада, що з ним не склалося, бо завдяки його вчинкам я роз лучилися з ним і познайомилася з тобою. Це ж було тридцять років тому! Ти ревнуєш? – Любов не іржавіє! А ти зрадниця! Чоловік розвернувся і пішов, а жінка так і залишилася розгублено стояти.
