Я вже не молода: заміжня, виховуєю доньку. Але, як і багато років поспіль, кожен ранок у мене починається з одного: дзвонить мама з села. Вона ніколи нічого не просить, тільки задавает однє і тє же питання. Пам’ятаю, коли вчилася в школі, мама щоранку будила мене, готувала смачні сніданки, годувала, а в школу з собою давала ароматну булочку.
Пеkла вона для всієї родини – для мене, брата і тата. Після закінчення школи я поїхала в місто – поступати в університет. Навчання розпочиналося о 8:30. А мамі на роботу потрібно було до 9-в. І щоранку мені дзвонила мама питала, що я поснідала, і говорила обов’язково одягатися тепліше, адже на вулиці холодно. І ця “традиція” триває донині.
Мама дзвонить, мигцем цікавиться сімейним життям і онукою, а потім обов’язково запитує, чим я поснідала. Моя мама – вже досить-таки старенька. Але сьогодні я з нетерпінням чекаю її дзвінка і очікую цього настільки теплого для мене питання. Адже я розумію: поки мама жива, я буду для неї дитиною. І одного разу настане ранок, коли не буде того самого, настільки звичного, але довгоочікуваного дзвінка.
