Мені батьки завжди повторювали, що друзі приходять і йдуть, а сім’я – це назавжди. Можливо, що це і так, але тільки не в моєму випадку. Мої друзі підтримували мене завжди, в той час, коли родина – зрідка. Наша дружба почалася зі школи – кілька хлопчиків і дівчаток. Коли я захотіла піти на гурток малювання, батьки відмовилися оплачувати заняття. Зате підтримали друзі. Вони дарували мені приладдя для малювання. А Антон навіть умовив свою старшу сестру, дизайнера, дуже добре малюючу, позайматися зі мною. Природно безкоштовно. На мій випускний мої батьки не захотіли витрачатися.
Зате наші хлопчики знайшли підробіток, щоб профінансувати мене. А дівчата просили своїх мам допомогти пошити мені сукню. Дали мені туфлі і біжутерію. Старша сестра Колі зробила мені макіяж і зачіску. А мої батьки навіть на вручення атестата не зволили прийти. Їм, бачте, соромно, що їх дочка піде на свято в чужому одязі. Коли я вирішила змінити ВНЗ, батьки знову були проти. “Або вчишся там, де ми вирішили, або сплачуй навчання сама”, – сказали вони. І знову мене підтримали друзі. Я жила з подругами, вони ж і забезпечували моє харчування, а свої заробітки я відкладала на оплату навчання.
Я можу навести ще багато прикладів: як мені друзі допомагали з оформленням іпотеки; як вони ж всі разом робили у мене ремонт; вони ж доглядали за мною, коли я хв оріла. І у всіх цих випадках ні мої батьки, ні мій брат навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти мені. І це та родина, яка повинна була, за їх же словами, завжди і в усьому підтримувати мене? Я вже чотири роки не спілкуюся з батьками і братом. Нема чого. Та й не має сенсу. І якщо “сім’я” це ті, хто завжди готовий підтримати, підставити плече, то моя сім’я – це мої друзі. Шестеро людей: четверо друзів зі школи і двоє друзів зі студентської лави.
