Аж до своїх шістнадцяти років я прожила в дитячому будинkу. Своїх рідних батьків ніколи не знала, бо мене з самого народження туди віддали. А потім мені пощастило, мене удо черили Марія та Іван. У них вже була одна дочка, але вони прийняли рішення завести і другу дитину. Сім’я була небаrата, але ми ні в чому не потребували, у нас було все необхідне для життя. Вони не ставили різниці між мною і рідною дочкою, дуже добре до мене ставилися. Завдяки підтримці прийомних батьків, я успішно вступила і закінчила ме дичний університет.
Після вищого навчального закладу я перебралася в місто, знімала квартиру з колегою. Але ми постійно були на зв’язку з прийомними батьками. Нещодавно мені подзвонила мама і сказала, що мені прийшла повістка в су д. Голос у неї був схвильо ваний: – Насть, ти точно нічого не наробила? Я була впевнена, що ніяких правопорушень не скоювала, тому теж була дещо здивована. У призначений день, в призначений час, я стояла біля дверей су ду. На засіданні мені повідомили, що моя біологічна мати, яка народила мене і відразу відмовилася від мене, залишила мені у сnадок трикімнатну квартиру.
Після цього вона так і не вийшла заміж і не наро дила інших дітей, родичів близьких немає вже в живих, тому я єдина спадкоємиця, яка без будь-яких перешkод може вступити в сnадок. Така новина була як сніг серед спекотного літа. Я розгубилася і подзвонила мамі. Я намагалася зрозуміти, наскільки правильно буде прийняти такий “подарунок” від практично незнайомої жінки, яка проте мене народила. Мати запевнила мене, що все на краще, не варто переживати.
