День той почався як завжди. Ненависний будильник, яскравий сонячний день, кава, костюм, легкий макіяж. Як завжди, спізнювалася на роботу. Насвистуючи веселу мелодію, я виходила з квартири. Але на сходовому майданчику зіткнулася зненацька з маленьким хлопчиком. У нього були заnлакані очі та великий рюкзак. -Малий, що ти тут робиш? Де твої батьки? -Тітко, мені дуже потрібна мама, може ви станете нею? Таких пропозицій я ще не отримувала, якось розгубилася від несподіванки. Дитина була не з нашого будинку, я його раніше не бачила. Я замислилась, не знала, що відповісти. -Слухай, адже так відразу з такими грандіозними пропозиціями не підходять до людей. Може, спочатку познайомимося? Я Олена. А тебе як звуть? Я стала навпочіпки, щоб наші обличчя були на одному рівні. Хлопчик шморгнув носом. -Я Вадик. -Вадик, а де ти живеш? -У будинку. -Логічно, а де твій будинок? Маленький пальчик показав вліво.
Так, дуже інформативно. Стало очевидно, що дитина заблукала. -А навіщо тобі такий важкий рюкзак? На очах дитини виступили сльо зи. -Я зібрав речі, щоб вирушити у nодорож і знайти маму. Мій тато зовсім не вміє готувати! Він зовсім не знає пісні та казки! -А де твоя мама? -Вона пішла на небеса назавжди, так тато каже. Я обійняла дитину і погладила по голові. У голові напружено думала про ситуацію. Ну, і що тепер робити? Розуміючи, що ця історія затягнеться, зателефонувала шефу і взяла вихідний. Невдовзі вдалося з’ясувати, що тата Вадика звуть Іван, а от прізвище дитині невідоме, так само і про адресу, дізналася тільки, що він живе у великому, червоному будинку. У нашій окрузі, на щастя, лише одна будівля, яка підходить під опис дитини. Всю дорогу Вадик розповідав, як втомився від жа хливого куховарства батька. Вадик знав, що із квартири на третьому поверсі, тому будинок ми знайшли без nроблем. На порозі нас зустрів чоловік.
Побачивши дитину, він упав навколішки і міцно його обійняв: -О Боже! Вадику, куди ти пішов?! Я мало не збожеволів! Ніколи так не роби, зрозуміло? -Тату, я привів нам маму Олену. Я ніяково усміхнулася і відкашлялася. Іван довго мені дякував і запросив попити чаю. По безладу в квартирі було ясно, що самотньому батькові живеться непросто. Іван розповів мені, що його дружина загинула під колесами позашляховика півроку тому. Подивившись на гору немитого посуду, кілька котлет, що згоріли, я запропонувала приготувати щось. Так і сталося, що я залишилася на вечерю. Іван і Вадик з величезним апетитом вплітали мою кашу. -Мамо Олено, ти гарна мама! -Вадик, я не мама, – намагалася я пояснити дитині. -Не правда! Виявилося, що Вадик знав про майбутнє більше за мене. Ми згодом з Іваном зійшлися, і я стала по-справжньому мамою для хлопчика. Смішно все вийшло. Дитячі мрії мають властивість збуватись.
