Микола Сергійович був власником nриватної компанії в дев’яностих. Справи у нього йшли відмінно, він був багатою людиною і жив у достатку. У нього було все, крім сім’ї… сім’ї у нього не було. Але це і не дивно, людиною він був зайнятою, весь день пропадав на роботі, не було часу зайнятися ні собою, ні сім’ю завезти, та якби й завів, все одно бачився з ними kатастрофічно мало, ось він і не замислювався прородину.
Таким чином, через пару десятків років він зловив себе на думці, що йому для щастя потрібен будиночок в селі, далеко від всього цього міського шуму, баrатий город з овочами всякими, фруктами, ягодами, і, що найголовніше – сім’я. Микола був для цього створений, а не для кам’яних джунглів. Тому він передав всі свої володіння і компанії одному своєму робітнику, можна сказати, правій руці, розпродав усе майно, гроші поклав у банк, а сам переїхав у село. Це було несподівано, але він був правий.
Життя в селі хоч і не відрізнялася особливою розкішшю, але там Коля був по-справжньому щасливий і хотів там провести всі роки свого життя. Незабаром він одружився на самій звичайній жінці з села; вона не була моделлю, або дочкою олігархів, але Коля щиро її любив. Вони наро дили аж чотирьох дітей, для сімей в їх селі це було навіть мало. В один день, коли Коля працював на городі, до його будинку під’їхала незнайома машина. Коля спочатку не зрозумів, хто це, а той чоловік Колю знав добре… – Миколай Сергійович, а ви змінилися! Сподіваюся, в кращу сторону. Тільки потім він зрозумів, що це був той самий хлопець, якому він багато років тому передав свою компанію. Він став виглядати набагато краще з тих пір. У всіх людей абсолютно різне розуміння щастя. Для когось це життя «дорого-багато», а для когось життя в будиночку у селі.
